Отримати сніданок, обід й вечерю, утримувати у належному стані за усіма санітарними нормами буфет, нагодувати пацієнтів, у тому числі важкохворих пацієнтів. Це щоденна відповідальна робота 58-річної санітарки-буфетниці Людмили Євгенівни Юрченко. Як залишитись позитивною людиною, коли працюєш в одному з «найбільш спекотних» відділеннь? Відповідь на це питання у нашій традиційній рубриці…

«Дбайлива, доброзичлива, відповідальна й охайна». Це своєрідна візитівка Людмили Євгенівни, каже старша медична сестра інсультного відділення з ліжками загальної неврології КНП «Міська лікарня №9» ЗМР Тетяна Бондарь. У нас пацієнти навіть запитують: коли зміна Юрченко? Не секрет, що у нашому відділенні люди постійно балансують у боротьбі за життя. Завдання медиків – зробити усе необхідне аби повернути здоров’я пацієнтові, а ось емоційне забарвлення цього процесу буває дуже різним. І нам дуже пощастило, що останнім часом у колективі з’явилась Людмила Євгенівна!
– Людмило Євгенівно, наскільки важка ваша робота?
– Складна в емоційному моменті. Коли дивишся на пацієнтів, то мимоволі проносиш усі їхні проблеми крізь себе. Особливо це стосується людей, яких покинули рідні або близькі. Якщо чесно, то додому приходжу як вижатий лимон. Дещо допомагає моє вміння шуткувати та знаходити підхід майже до кожного із наших пацієнтів. Але, дійсно, це непросто…
Все своє життя я пропрацювала у системі громадського харчування. Починала звичайним кухарем, потім обіймала посади завідувачки їдальні одного з великих металургійних підприємств Запоріжжя. Тобто все що пов’язане із харчуванням – це моє життя. Але потім так склалися обставини, що трохи послабшало здоров’я, мати забрала до себе, адже вона нині у статусі вимушеної переселенки, і ось довелося шукати роботу поруч із домом. Так потрапила сюди…

– Мені довелося спостерігати за вашою роботою, зізнаюсь, вразив суцільний позитив, який ви випромінюєте…
– А як інакше (посміхається)? Ви самі бачили хто у нас знаходиться у відділенні. Це переважно літні люди. Так ось я для них і донька, і для декого сестра, навіть мати для когось. Якщо чесно, то вони мене люблять і чекають. Сама я людина в міру емоційна, не депресивна й доброзичлива. Мені здається, що моя позитивна енергетика допомагає людям. Допомагає жити. Відчути турботу, звичайне людське тепло. Мені дуже приємно, коли сумний пацієнт починає мені посміхатись, історії якісь згадувати, розмовляти зі мною. Це дає розуміння – що ти, мабуть, тут не дарма опинилась.

– А з яким настроєм йдете на роботу? Чи доводиться якось себе налаштовувати?
– Ні, якихось певних налаштувань немає. Ви знаєте, зараз саме робота дає хоч бодай маленьку можливість трохи виключитись із загальної ситуації, у котрій ми змушені всі жити. Тут швидко про все забуваєш (сміється). Туди заскочити, у тій палаті нагодувати, потім до реанімації…Так і зміна минає.

– Наостанок наше традиційне питання. Про що мріє наразі Людмила Юрченко?
– Тут відповідь очевидна. Про все те, що і решта українців. Хочеться мирного неба над головою й спокою! Якщо дозволите ще хочу сказати важливу, на мій погляд, річ. Друзі, живіть! Посміхайтесь, працюйте! Радійте кожному новому дню. Банально, скажете ви? Звісно, але іншого життя вже ні у кого з нас точно не буде (посміхається)…