Сьогодні у рубриці «Знати наших» – розмова з лікарем-анестезіологом, завідувачем відділення, який вже понад 35 років у професії, зберігає спокій у найкритичніших моментах й щоразу залишається “у тіні”. Про витримку, відповідальність, п’ятьох синів та вечірні 10 тисяч кроків – у щирому інтерв’ю з Юрієм Олексієнком.

Про професію
– Юрію Павловичу, як ви вирішили стати саме анестезіологом? Що вплинуло на цей вибір?
– Під час навчання у медичному інституті, мріяв стати хірургом, навіть очолював студентський науковий гурток з хірургії на базі 5-ї міської лікарні, але вже на 5-6 курсах навчання, все частіше почав «задивлятись за ширму операційного поля». Там стояв лікар, який проводив пацієнту анестезію. Почав спілкуватися з анестезіологами, зацікавився їх роботою. У 1989 році вже знав – буду анестезіологом.

– У чому полягає суть вашої роботи? Які міфи найчастіше чуєте про свою професію?
– Французький хірург Амбруаз Паре писав: «Ніщо так не послабляє життєві сили, як біль». Термін «анестезіологія» йде від грецьких слів: «an» – відсутність + «aistesis» – відчуття + «logos» – наука. Отже, скажу простими словами. Завдання анестезіолога провести знеболювання, ввести пацієнта у так званий тимчасовий штучний сон, коли людина не відчуває болю, а також підтримати функції життєво важливих органів. Це потрібно для виконання хірургічних операцій, болісних медичних процедур, щоб захистити організм від операційного стресу. Після закінчення хірургічного втручання, дія наркозу минає і людина поступово прокидається, а болю немає, адже анестезія ще продовжує діяти впродовж післяопераційного періоду.
Щодо міфів про анестезіологів, їх існує чимало (посміхається). Один з найпоширеніших, «ми просто вкололи наркоз і відпочиваємо десь поруч». Насправді анестезіолог разом з пацієнтом від початку й до завершення операції та всього раннього післяопераційного періоду. Спостерігає за диханням, гемодинамікою, серцевим ритмом, рівнем свідомості. Все це під нашим контролем!
Ще один міф: «Пацієнт може прокинутись під час операції та відчути біль». Я б сказав так: «Сучасні препарати та моніторинг роблять це майже неможливим». Підсумовуючи, у сучасному світі без анестезіологів практично не відбувається жодного оперативного втручання.

– Анестезіолог – лікар, якого не завжди бачить пацієнт. Чи не ображає така “невидимість”?
– Це світова практика. Навіть у художній літературі ви можете знайти підтвердження цьому. Зазвичай, пацієнт у першу чергу знає хірурга чи травматолога, а анестезіолог дає змогу їм виконати оперативні втручання. Можливо, ця «невидимість» когось і ображає, але я багато років у цій професії, тому не звертаю на це увагу.

– А були такі випадки, коли пацієнт після вдало проведеної операції сам намагається відшукати свого анестезіолога та потиснути йому руку, віддячити?
– Звичайно, це дуже приємно. Мотивує, бо пацієнт розуміє дуже важливе значення роботи анестезіолога.

– Що найважче у вашій щоденній роботі? А що – найбільше надихає?
– Стандартного підходу до будь-якого випадку немає. Кожне втручання/анестезія – особливі. Найбільша складність полягає у тому, що не буває однакових пацієнтів. У когось є супутні захворювання, алергічні реакції, а іноді пацієнт навіть знаходиться на межі між життям і смертю. Все потрібно враховувати! Надихає – банально, мабуть, прозвучить, що коли завершені операції, зачиняєш двері кабінету, виходиш з лікарні, ти відчуваєш професійне задоволення. Мабуть, саме це відчуття й надихає та дає стимул працювати далі. Особливо у ці складні часи.

– Як часто бувають випадки, коли в операційній щось пішло не так?
– Звичайно, бувають. Це нестандартні випадки, коли треба миттєво проаналізувати ситуацію, оцінити стан пацієнта та приймати швидкі рішення, від котрих залежить не тільки результат операції, а й іноді життя людини.

– Якими якостями, на вашу думку, повинен володіти справжній анестезіолог?
– Високий рівень знань у професії, постійно навчатися та вдосконалювати свої професійні навички. Мати сталеву витримку та доброзичливе ставлення до пацієнтів, емпатію.

Про людину у білому халаті
– Якими були перші дні у лікарні? Пригадуєте свою першу анестезію?
– Це було в 9-й лікарні. Перше чергування. Пам’ятаю все у деталях (задумливо посміхається). Зараз все пригадується із посмішкою, але тоді це було насправді д-у-у-уже хвилююче. Отже, увечері моєї першої робочої зміни, «реанімаційною» бригадою ШМД до нашої лікарні доставили пацієнта із ножовим пораненням печінки. Стан чоловіка вкрай важкий. Це досить складна травма – і для хірурга, й для анестезіолога. Масивна кровотеча, критичні пошкодження внутрішніх органів, нестабільна гемодинаміка! Стабілізація стану пораненого, підтримка серцевого ритму, анестезіологічне забезпечення, потім проведення реінфузії крові з черевної порожнини… Операція тривала приблизно п’ять годин і закінчилась ближче до ранку. Пацієнт залишився жити. Коли операцію завершили та пацієнта перевели до палати інтенсивної терапії, я сів в ординаторській й думаю: «Таке величезне нервове напруження та втома…навіщо я сюди взагалі подався?!» Але, ми врятували життя! Згодом відчув гордість за обрану професію, радість за перемогу життя над смертю. З того часу минуло майже 35 років…Тримаємось (сміється).

– А як загалом сталося, що випускник середньої школи Олексієнко відніс свої документи до медичного інституту?
– У нашій родині не було медиків. Батько все своє життя присвятив юриспруденції. Мати, за фахом гідробіолог, викладала хімію та біологію. Ці природознавчі науки, можливо, посприяли моєму вибору і я вступив до медичного інституту.

– Чи допомагає вам ваша професія у повсякденному житті? Наприклад, у спокої чи організованості?
– Скажу так. Без організованості та самодисципліни неможливо працювати в операційній. Організованість стає життєво необхідною складовою. Кожен з лікарів живе в особливій системі координат. Ці звички допомагають у повсякденному житті, ти несеш відповідальність за здоров’я близьких людей. Всі медики підтвердять, що знайомі, друзі, сусіди можуть звернутися у будь-який час доби, якщо виникли проблеми зі здоров’ям. Якщо узагальнити відповідь на ваше питання, то це і про “клятву Гіппократу”, і про внутрішній стан також.

– Як ви відновлюєте сили після виснажливих змін?
– Протягом багатьох років, завжди знаходжу час займатися спортом. Це ще з «підвального» спортивного залу у медичному інституті почалося. Зараз продовжую тренування 2-3 рази на тиждень у спортклубі. Люблю тримати себе у тонусі. У вільний час, читаю художню літературу, слухаю музику, дивлюся фільми, люблю подорожувати.

– Остання ваша прочитана книга?
– Хемінгуей «Свято, яке завжди з тобою». Буало-Насержак «Морські ворота». На вході – «Великий Гетсбі» Френсіса Скотта Фіцджеральда. Але частіше, більшість моєї літератури – спеціалізовані видання з анестезіології (сміється).

– Які у вас захоплення поза медициною? Чим “живе” лікар після роботи?
– Дивувати у цьому плані немає чим – сім’я, тренажерний зал, дача. Під час шкільних канікул подорожуємо з родиною. А ще я люблю ходити пішки. Увечері, байдуже де саме, але це вже так званий ритуал. Пройтись, подумати. Люблю ходити один. Майже кожного дня 10 тисяч кроків мої.

– Чи були у роботі ситуації, які вас кардинально змінили?
– Не можу сказати, що були один чи декілька випадків, які змінили моє ставлення до себе. Враховуючи складність професії, вік, звісно, ти змінюєшся. Коли очолив відділення анестезіології – зміна. Не пріоритетів. Ставлення до себе. До підлеглих. Підвищений контроль над робочими процесами. Народження дітей – ти змінюєшся. У мене п’ятеро синів і кожне нове життя щось змінює у тобі, додає відповідальності.

Про особисте
– Що для вас означає родина? Чи важко поєднувати роботу та особисте життя?
– Родина для мене – це мій світ. Серед синів поки немає медиків, але все ще попереду, адже двоє з них навчаються у школі. Разом займаємось спортом, спілкуємось. Старші сини, дорослі, мають свої сім’ї. Намагаємось «активничати» у різних напрямках. Ось, наприклад, молодший син захоплюється трюками на самокаті. Ми з дружиною створили місцеву петицію, щоб у нашому місті збудували сучасний та безпечний скейтпарк. Підтримали мрію дітей. Проявили ініціативу та зібрали понад 750 підписів аби у Запоріжжі «нарешті» з’явився парк для активного дозвілля молоді. Ми розуміємо нинішній стан, в якому зараз перебуває наша країна. Але це наші діти! Вони зростають і мріють про сучасний простір для активного дозвілля.

– Як родина ставиться до вашої професії, особливо в умовах війни та викликів сучасності?
– Максимальне розуміння усіх викликів професії. Всі звикли, що у будь-який час можу виїхати до лікарні.

– Як ви мотивуєте себе у ці складні часи? Є якісь особисті “формули витримки”?
– У нас немає такого: «сьогодні не мій день» або «завтра «додам», а сьогодні – лайт-режим роботи». Це не про анестезіологів та лікарів взагалі! Ти завжди повинен бути максимально зосередженим. Кожну хвилину. Це відповідальність найвищого рівня… Чим більше ти працюєш, чим більше знаєш. Чим більший у тебе досвід, тим більша відповідальність за кожен окремий випадок в операційній. Коли приходиш на роботу, повинен забути всі свої проблеми, перемикнутися та повністю віддатись справі. Подобається таке формулювання: «Моя витримка – частина лікування».

Для майбутніх поколінь
Що б ви порадили молодим медикам, які лише розмірковують над обранням цієї спеціальності?
– Не боятись! Не боятись брати відповідальність за життя пацієнтів. Бути готовим постійно навчатися. Спеціальність дуже цікава. Лікар-анестезіолог один з найбільш ерудованих спеціалістів у медицині! Анестезіологія стрімко розвивається. З’являються нові препарати для проведення знеболювання та наркозу, медична апаратура штучного дихання, монітори контролю стану пацієнта, апарати підтримки життєзабезпечення та багато інших медичних приладів й сучасних технологій знеболювання.

– Чи вірите, що медицина в Україні змінюється? Що, на вашу думку, вже стало кращим?
– Далеко не будемо ходити й подивимось на нашу лікарню. За останні роки у нас проведено багато ремонтів відділень та операційних. Створюються умови для пацієнтів, лікарів. З’являється нове, сучасне високотехнологічне обладнання. Так, нам ще важко конкурувати із великими приватними лікарнями, які вкладають шалені кошти у розвиток, але ми …конкуруємо і навіть у деяких аспектах дуже успішно. Розбудова державної медицини відчувається. Я багато років у професії й мені є з чим порівнювати.

– Яким, на вашу думку, буде майбутнє вашої професії за 10 років?
– Доживемо – побачимо (сміється). Медицина наразі – один із найбільш перспективних напрямків розвитку людства. І це не просто гучні слова. Ми щодня спостерігаємо, як швидко з’являються нові технології, як змінюються підходи до лікування, знеболення, догляду за пацієнтами. Особливо в анестезіології – тут усе дуже динамічно. Те, що 5 років тому здавалося недосяжним, сьогодні вже є стандартом. Переконаний, так буде й надалі…

Досьє
Юрій Павлович Олексієнко – народився 19 січня 1965 року у
м. Бердянськ Запорізької області. Завідувач відділення анестезіології без ліжок інтенсивної терапії КНП «Міська лікарня 9» ЗМР, загальний стаж роботи – 43 роки, «Почесний фундатор асоціації анестезіологів Запорізької області».

– у 1989 році закінчив лікувальний факультет Запорізького медичного інституту, спеціальність «Лікарська справа»;
– з 1989 по 1990 роки проходив інтернатуру за фахом анестезіологія-реаніматологія на базі Запорізького медичного інституту у відділенні анестезіології та реанімації 9-ї міської клінічної лікарні;
– після закінчення інтернатури почав працювати лікарем-анестезіологом у 9 МКЛ;
– з 1993 по 1995 роки продовжив навчання у клінічній ординатурі на кафедрі анестезіології ЗДІВЛ у відділеннях анестезіології, реанімації та інтенсивної терапії Запорізької обласної лікарні;
– з 1995 року – лікар-анестезіолог відділення анестезіології та реанімації 9 МКЛ;
– з 2002 року завідувач відділення анестезіології з палатами інтенсивної терапії КУ «Запорізька міська багатопрофільна клінічна лікарня №9»;
– з 2018 року завідувач відділення анестезіології без ліжок інтенсивної терапії КНП «Міська лікарня №9» ЗМР;
– у 2002 році атестований на вищу категорію з анестезіології;
– одружений, має п’ятьох синів.