Сьогодні у нашій рубриці визнаний авторитет своєї справи, хірург вищої категорії, Заслужений лікар України – Юрій Валерійович Товбін. Відразу скажемо, аби записати це інтерв’ю та пробитись крізь стабільну чергу пацієнтів, пресслужбі лікарні довелося чекати кілька тижнів. Втім, викроїти час на спілкування нашому респонденту заважали поважні обставини – «завантаженість» та прискіплива увага до кожної людини…

Отже, про рішення стати лікарем-хірургом, авторитетів у професії, забобони хірургів та насправді особливо-щасливий період у житті Юрія Товбіна – далі.

– Юрію Валерійовичу, можете пригадати день, чи, можливо, обставини, котрі вас підштовхнули зробити вибір у сенсі обрання професії лікаря?
– Напевно, це пов’язано із професією, або покликанням, як правильно говорити, моєї бабусі – Фаїни Василівни Мелешко, яка під час Другої світової війни була лікаркою партизанського загону у Білорусії. Свого часу вона закінчила Ленінградський медичний інститут і спілкування із нею, в першу чергу, для мене стало визначальним в обранні майбутньої професії. Тобто наприкінці десятого класу школи у мене вже була сформована чітка позиція куди я саме буду вступати.
Освіту я отримав у Запорізькому медичному університеті. Передусім, дякую всім своїм колишнім вчителям! Хочеться побажати кожному подібному профільному ВИШу мати подібний педагогічний склад, котрий буде так піклуватись про своїх студентів.

За останні роки університет не знизив загального рівня підготовки, адже до нас приходять інтерни після навчання у цьому закладі і ми бачимо їх обізнаність у справі. Тому впевнено можу сказати, що якість навчання знаходиться на сталому високому рівні. А те, що зараз на базі університету створено декілька спеціалізованих учбових центрів, є свідченням правильності обраного шляху керівництвом ВИШу на чолі із ректором Юрієм Михайловичем Колесниковим. Результатом такої роботи є підвищення практичних знань молодих спеціалістів, які тепер приходять до нас не лише із базовими теоретичними знаннями.

– Чи були у вас колись сумніви щодо правильності рішення пов’язати свою долю із медициною?
– Ніколи, за все життя.
– Цікаво, а коли визначилися щодо спеціальності – стати хірургом?
– На четвертому році навчання. Тоді на курсі загальної хірургії потрапив до операційної. Навіть зараз пригадую свої враження – це було щось неймовірне! Тоді я точно зрозумів – це моє і ця робота тепер на все життя.
– Як можна звикнути до цілодобового графіку роботи? Мабуть не помилюся, коли скажу, що робота професійного хірурга та керівника одного з провідних відділень лікарні, просто вимагає бути насторожі будь-якої миті…
– Відверто кажучи, розуміння про специфіку роботи прийшло з часом. Хоча звикнув до цього досить швидко. Тепер це вже своєрідна норма та в порядку речей. Телефонують і вночі пацієнти, можуть лікарі відділення «набрати» у вихідний аби порадитись, доводиться консультувати у неробочий час. Це вимоги та особливості професії, від котрих будь-який хірург не може «відхреститися» (посміхається).
– А як на подібний «графік» реагують у родині?
– Доводиться терпіти, адже у них особливого вибору немає (сміється).
– Найбільш згадуваний та незвичний випадок професійної діяльності можете відокремити?
– У нашій роботі, зокрема, щоденній праці оперуючих хірургів, все незвичне та особливе. Стандартні випадки є напрочуд рідким явищем.
– Першу самостійну операцію пам’ятаєте? Хто тоді був з вами поруч в операційній?
– Звичайно, пам’ятаю. Робив першу «апендектомію». Тоді мені асистував Сергій Михайлович Кравченко. Хвилювання були, «нашкодив», «отримав» тоді добряче. Реакцією тодішнього завідувача відділення, нині покійного Віктора Івановича Ізбицького, було відсторонення від роботи. До речі, дуже гарна та порядна була людина. Світла йому пам’ять. Отже, змусили сідати за книжки й конспекти, вчити анатомію, «зубрити» «Оперативну хірургію». Тобто, висновки довелося робити…Головне, що це вплинуло на подальшому здоров’ї пацієнта і врешті-решт із ним все було гаразд.
– До речі, чи були у вашому житті люди, майстри хірургічного цеху, котрі передавали вам свої практичні знання?
– Мені пощастило із вчителями-практиками. Це – насправді чудові хірурги, яким я дуже вдячний за все! Це – Ігор Євгенович Прокопенко, професор Олександр Семенович Ніконенко, Олексій Олексійович Корольов. Коли працював у 5-й міській лікарні – Микола Миколайович Милиця, Іван Федорович Сирбу. Повторюсь, мені пощастило зустріти у своєму житті справжніх відповідальних керівників, які ще й були терплячими та розумними вчителями.
– Коли до вас зараз приходять молоді спеціалісти, що, передусім, їм кажете стосовно базових принципів лікаря-хірурга? Чи є у цьому сенсі універсальна порада?
– Безумовно. Основне завдання: бути людиною! Спеціалістом стати ми навчимо.
– Хоча б приблизну статистику проведених операцій ведете?
– Давно вже не веду, адже втратив рахунок. Мабуть (задумався), це перевалило за понад десяток тисяч за тридцять три роки роботи хірургом.
– Ось цікаво, а чи є у хірургів певні забобони? У вас, наприклад, є своєрідний ритуал перед початком роботи в оперблоці?
– Є (посміхається). Рукавички вдягаю лише з правої руки. А ще у мене є «щасливі» операційні тапці. Я їх ремонтую, шию, вже тридцять років поспіль, але досі взуваю кожного разу.
– В ідеалі колектив відділення повинен бути об’єднаний загальною метою. Як у вас із цим?
– Я збирав цей колектив протягом тривалого часу. Це, загалом, всі мої колишні інтерни. Ми всі займаємося однією справою й зацікавлені в остаточному результаті. Не підводять!
– Як вважаєте, ви – суворий керівник?
– Ні, Боже збав. Завжди намагаюся не карати людей, а пояснити, що так робити не можна. Підлеглі ставляться з розумінням. Втім, підкреслюю, це всі лікарі, яких я довго збирав до однієї команди.
– Чи є якість вагомі причини коли лікар у праві відмовити пацієнтові у наданні консультації або навіть допомоги?
– Таких випадків взагалі не повинно існувати. Крапка.
– У час постійного розвитку галузі надання медичних послуг, наскільки зараз стає важко конкурувати із приватними клініками? Що, на ваш погляд, зумовлює людей віддавати перевагу недержавним медзакладам?
– Передусім, це стосується умов перебування пацієнта у медзакладі. Приватні клініки наразі дають кращі умови. Спеціалісти будь-де, більш-менш однакового рівня. Тобто, люди, в залежності від фінансового рівня забезпеченості, обирають для себе більш комфорті умови. Також позначається загальний «антураж», котрий притаманний тій чи іншій лікарні.
Втім, наразі у КНП «Міська лікарня №9» ЗМР відбуваються суттєві зрушення у сенсі покращення загальної ситуації із «осучасненням» закладу. Відверто кажучи, я навіть не думав, що доживу до такого моменту. Мається на увазі масштабний ремонт нашого відділення. Нині, завдяки нашому директорові – Кирилові Юрійовичу Нерянову, увазі з боку міської та й обласної влади, у нашій лікарні триває якісна реконструкція. Причому, слід зауважити, що це не поточні ремонти, а справді на базі старих приміщень, які давно потребували оновлення, будуються нові відділення. У кінцевому результаті, сподіваюсь, це кардинальним чином позначиться на умовах перебування наших пацієнтів у лікарні. Про якість обладнання я зараз не буду говорити, адже у нас медична техніка наразі є однією з найкращих у місті. Тобто, умови перебування згодом не будуть поступатися будь-якість приватній клініці.
– Після важкого робочого дня, що може вам додати сил вдома? Може є якесь певне захоплення?
– Тут все банально – телебачення й спілкування з гарними друзями.
– Коли в останнє брали у руки книгу?
– У молоді роки перечитав майже все, що можливо. Маю на увазі – максимальний ростер класичної літератури. Раніше захоплювався творами із історичним підґрунтям. На жаль, зараз на це не вистачає часу. Та й мені зараз важко відшукати собі щось до вподоби.
– Чи можете сказати, що маєте наразі якісь приклади для наслідування з життя відомих особистостей?
– Звісно. Загалом це вся так звана школа радянської хірургії, котра свого часу була однією з найкращих у світі. Це – Сергій Сергійович Юдін, Василь Дмитрович Братусь, Олександр Андрійович Русанов. Ці люди свого часу були справжніми «стовпами» шлунково-кишкової хірургії.
– Є у нас інформація, що наразі ви перебуваєте у статусі «молодого батька»? Це відповідальний момент у вашому житті?
– Так, дуже! Через це я можу назвати себе щасливою людиною. Донці наразі чотири роки, тому отримую задоволення від спостережень за її розвитком. Це значущий та яскравий період мого життя, однозначно.
– Наше останнє традиційне питання. Про що мріє Юрій Валерійович Товбін?
– Завершення ремонту у відділенні (посміхається). Це якщо не узагальнювати мрії. Але, головне бажання, як і у всіх українців, зараз у мене одне – перемога! Причому не просто мир на якихось певних умовах, а перемога у повному розумінні цього слова. Інші варіанти, для мене особисто, не прийнятні. І ми переможемо, я більше ніж упевнений у цьому!

Досьє
Юрій Валерійович Товбін
Народився 29 листопада 1968 року у Запоріжжі.
Освіта: у 1991 році закінчив навчання у Запорізькому медичному інституті.
Проходив інтернатуру у «Міській клінічній лікарні №9» у період з 01.08.1991 по 28.07.1992 р.
З 1992 року по 1998 рік працював на посаді ургентного лікаря-хірурга 3-го хірургічного відділення у «Міській лікарні №5».
У 1996 році присвоєна кваліфікація лікаря-хірурга другої категорії.
У 1998 році присвоєна кваліфікація лікаря-хірурга першої категорії.
У 1998 році прийнятий на посаду завідуючого відділенням загальної хірургії до «Міської клінічної лікарні №9».
У 2003 році присвоєна кваліфікація лікаря-хірурга вищої категорії.
У 2020 році за високий рівень професіоналізму отримав звання «Заслужений лікар України».
Загальний стаж роботи: 33 роки.
Одружений, має доньку.
Нагороди та відзнаки:
– за високий рівень професіоналізму був нагороджений почесною грамотою (16.06.1998)
– нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради України (20.07.2017)
– нагороджений медаллю «Знання, душу, серце – людям» (03.09.2018)
– нагороджений медаллю «За вірність традиціям» ІІ ступеню (12.10.2018)
– нагороджений орденом «Сила милосердя» (29.11.2018)
– нагороджений пам’ятною медаллю «За вірність традиціям» І ступеню (13.12.2019)
– нагороджений медаллю «За зцілення людських душ» (03.12.2021)
– нагороджений медаллю «Незламним героям російсько-української війни» (28.11.2022)
(фото з особистого архіву Ю.В.Товбіна)