Отже, друзі! Сьогодні запускаємо нову рубрику, котра покликана ближче познайомити вас із молодими спеціалістами КНП «Міська лікарня №9» ЗМР. Сподіваємось, вона, як і рубрика «Знати наших», отримає свою аудиторію.

«Це дуже відповідальна молода лікарка, на котру можна покластися у будь-яку хвилину. Дисциплінована. Завжди дотримується деонтології. Комунікабельна. Хоче розвиватись. Бачу її у майбутньому на керівній посаді». Так про нашу героїню розповів керівник одного з найбільш «спекотних» підрозділів лікарні – відділення ЕНМД Сергій Петровський.

Досьє
Анастасія Віталіївна Добрінова. Лікарка медицини невідкладних станів відділення екстреної невідкладної медичної допомоги. Стаж роботи – 1 рік. Уродженка Миколаївської області. Випускниця ЗДМФУ. Незаміжня.

– Анастасіє Віталіївно, як починається ваш робочий день?
– Робоча зміна розпочинається о восьмій ранку. Разом з анестезіологом «приймаємо» пацієнтів від попередньої «зміни», потім о дев’ятій – «загальний огляд» у присутності медичного директора та його заступників, а також завідувачів відділень, які дають рекомендації для подальшого дообстеження та лікування пацієнтів. Згодом розпочинаються так звані трудові будні. Лікуємо пацієнтів, приймаємо нових. Спрогнозувати робочий графік у нашій спеціальності практично нереально. До того, на жаль, ситуація значно змінилась під час повномасштабного вторгнення, коли ми кожну секунду повинні бути готовими до будь-якого розвитку подій. Це може бути ситуація із масовим поступленням пацієнтів, та будь-що може трапитись. На жаль…

– Наскільки складно було адаптуватись у колективі чи відчувається у вашій роботі командний мікроклімат?
– Коли прийшла на роботу то, по-перше, була приємно вражена новісіньким ремонтом відділення, наявністю сучасного обладнання… Якось зараз пригадались тодішні перші враження…Проте, приходити працювати сюди мені було страшно, адже інтернатуру проходила на «швидкій допомозі», а сюди прийшла відразу лікаркою. Специфіка роботи на «швидкій» та у відділенні – абсолютно різні. Благо, колектив у нас насправді дуже дружний, тому адаптація минула швидко. Я дуже вдячна колегам, які прийняли, пояснили, допомогли освоїтись. Імпонує комунікація із керівником відділення. Наприклад, у будь-який момент можу прийти до Сергія Олександровича Петровського із будь-яким робочим питанням. Він завжди підкаже й допоможе. Причому це стосується не лише часу, коли Сергій Олександрович на робочому місці.
Загалом у нашому відділенні лікування пацієнта напряму залежить від злагоджених взаємодій усього медичного персоналу, котрий залучений під час чергування. Тому міцний командний дух для відділення ЕНМД – це головний чинник якісної роботи.

– Пам’ятаєте коли саме визначилися з обранням спеціалізації – лікарки з медицини невідкладних станів? Як далося це рішення, враховуючи усі складності вашого напрямку роботи?
– В цілому не можу згадати окремий момент визначення. Його насправді не було. На другому курсі навчання в університеті у нас були «пари» з екстреної медичної допомоги і мені тоді все якось не дуже «зайшло». Можливо викладач не зумів зацікавити, можливо щось інше завадило більш уважно придивитись до цієї роботи. Тоді собі сказала: «це не моє, у жодному разі…». Але, як бачимо (сміється).
Термін навчання вже завершувався, потрібно було визначатись. Я сиділа та розмірковувала – тааак, «терапія»… Ні, не для мене. Нудно. «Поліклініка»… Теж саме. І ось, зараз я розумію, що поталанило із «екстреною». Тут завжди цікаво (посміхається). І не нудно. За чергування у тебе може бути кілька абсолютно різних випадків лікування пацієнтів. Причому з абсолютно різними патологіями й захворюваннями. Тобто, я не обмежена окремими рамками спеціальності. Насправді це максимально широкий діапазон вирішення медичних завдань Це може бути і цукровий діабет, і політравма, інсульт…все що завгодно…
Як сюди потрапила? Історія класична для багатьох випускників «медуніверу». Після завершення навчання у ЗДМФУ ми брали «гарантійний лист». Прийшла до Кирила Юрійовича Нерянова (прим.авт. – директор КНП «Міська лікарня №9» ЗМР) і він мені сказав, що є місце лікаря МНС. Тоді це була досить незвідана спеціальність – «медицина невідкладних станів». Так званий початок впровадження реформи відділень ЕНМД, і я, якщо чесно, не зовсім розуміла, що буде входити у мої обов’язки. Скажімо так, тоді я «поклалася на долю».
Отже, отримала «гарантійний лист» – дивлюся на нього і стає насправді страшно. Ось це слово – «ЕКСТРЕНА» – прямо д-у-у-уже лякає. Потім була інтернатура. Сувора школа, насправді. Багато чому навчила. Якщо образно казати, то спробувала свої сили серед лікарів, які надають допомогу на догоспітальному етапі, і це потім суттєво допомогло входити у професію лікаря МНС у 9-й лікарні. Наприклад, мені зараз набагато простіше відстежити так званий «маршрут пацієнта». Тобто, якщо лікар «швидкої» може не до кінця навіть зрозуміти яким буде діагноз пацієнта під час виписки. У силу певних обставин. Натомість я вже бачу увесь «шлях» від до обстеження, потім лікування і до «виписки». Це допомагає структурувати картину під час подальшого лікування інших людей.

– До речі, у нас є питання від вашого керівника відділення – в.о. завідувача ВЕНМД Сергія Олександровича Петровського. Він хоче дізнатись – чи не жалкуєте щодо вибору лікарської спеціалізації, а також які аспекти медичної практики здаються вам найбільш складними та чому саме?
– Щодо обрання спеціальності – точно не жалкую. Поясню чому. Я – активна людина. Повторюсь, тут ніколи не буває нудно. Стосовно складнощів, то передусім вони стосуються спілкування із багатьма людьми за обмежений термін часу. Це «комунікація» з пацієнтами, зрозуміла річ, куди ж без цього (посміхається). Це і близькі та рідні пацієнтів. Тут вже ситуація набуває інших форм й іноді трапляються «накладки». Багато хто з них вимагає «швидкого позитивного результату». Проте, на превеликий жаль, у деяких випадках, навіть враховуючи усю міць нашої медичної допомоги, для порятунку життя цього буває недостатньо. Просто банально пізно щось робити… Крім того, приходять колеги з інших відділень, які хочуть отримати від тебе якусь інформацію про пацієнта. І це насправді також складно, коли за добу у тебе півтора десятка пацієнтів…
Можливо, зараз дещо буду зарозумілою, але за рік роботи у відділенні ЕНМД я зросла у багатьох аспектах. Звісно, це якщо порівнювати з тим рівнем, з яким сюди заходила…

– Анастасіє, чи доводилось вам плакати на роботі?
– Таких випадків не було. Так, дійсно бувають моменти, коли тобі стає шкода пацієнта і ти розумієш, що навіть із залученням усього потенціалу лікарні, з усім своїм арсеналом знань та вмінь, вже щось робити запізно. Це передусім стосується випадків ДТП, якихось політравм, травм, котрі є несумісними з життям.

– Розкажіть як загалом вирішили стати лікаркою? Можливо був приклад для наслідування?
– Прикладу для наслідування не було. Я перша лікарка у родині. Але у мене була життєва ситуація, коли у підлітковому віці втратила близьку людину. Відверто кажучи, коли настав час обирати майбутній шлях, мені хотілося стати зовсім іншим лікарем, ніж ті, котрі нам зустрічались під час боротьби за життя близької людини. Це зараз розумію, що у близької для мене людини було нескладне захворювання, котре можна було корегувати. Але вийшло все дуже сумно. На той момент мені було десь 12-13 років…

– В емоційному плані ваша робота пов’язана із максимальною витримкою та рівновагою. Чи завжди вдається тримати себе у потрійній бойовій готовності та, загалом, як можна звикнути до суцільної «битви» за життя пацієнтів?
– Помітила таку річ для себе. Перетинаючи поріг відділення інакше починаю себе відчувати. На вулиці, коли бачу свого пацієнта – я інша. Відчуваю себе більш беззахисною. А тут, коли ти на робочому місці, у робочому костюмі – місця сумнівам й острахам немає. Ти відчуваєш поруч гарну команду, у лікарні є все необхідне обладнання. Тобто, стаєш більш впевненою та сконцентрованою. Принаймні, мені так здається (посміхається).

– Чи доводилось вам колись надавати медичну допомогу поза стінами медзакладу?
– Слава богу, поки ні. Але морально завжди до цього готова. Я автолюбитель, а дорога це завжди непередбачувана історія. Маю «розширену» аптечку в автівці, але, дуже сподіваюсь, що її ніколи не доведеться використовувати за призначенням.

– Чи є у вас захоплення, котре допомагає зняти емоційну напругу, що накопичується під час роботи?
– На першому місці – сон. Під час зміни не завжди вдається відшукати часу на перепочинок. Тому коли після чергування повертаєшся додому– намагаєшся відіспатися. По-друге, я займаюсь йогою. Це також допомагає розвантажитись й трохи відпустити ситуацію.

– Не помилюся коли скажу, що для когось з молодих людей, які мріятимуть пов’язати своє майбутнє з медициною, професія лікаря уявляється більш романтичною, ніж є насправді…
– Це точно. У мене так само й було. Уявляла, що я буду сидіти десь у гарному кабінеті, у біленькому халаті і до мене будуть йти виключно вдячні пацієнти. Ні, не так… Вдячні та й ще відповідальні. Вони будуть робити все, що я їм казатиму. А насправді все вийшло зовсім інакше (зітхає). Пацієнти не такі свідомі, як того хотілося б. Лікарі навіть інколи більше переживають за пацієнтів, ніж вони. Від романтики не залишилось навіть натяку (сміється).

– Зараз ви лише на початку свого життєвого шляху у цій професії, але, хочу почути від вас пораду для молоді, яка незабаром почнє вступну компанію до навчальних закладів охорони здоров’я. Що б вам хотілося їм побажати?
– Як виявляється реальність кардинально різниться із підлітковою романтикою. Це факт. Тому наполегливо раджу більше заглибитись у реалії лікарської професії. Зараз для цього є купа спеціальних інформаційних ресурсів, пізнавальних програм в інтернеті. Тобто обирати своє майбутнє розумно. Насправді бути лікарем – це не страшно! Головне – заздалегідь усвідомити, що обираєш собі професію із підвищеною відповідальністю за долю інших людей.