Лікар-ортопед травматолого-ортопедичного відділення КНП «Міська лікарня №9» ЗМР Дмитро Андрійович Шматко на кілька днів повернувся до рідного міста у короткострокову відпустку. Він добровольцем пішов до війська й зараз щодня виконує важливу місію порятунку поранених на гарячому напрямку фронту. Говорити сьогодні будемо про речі, що турбують колишню «мирну» людину…

– У чому полягає основне завдання військового хірурга?
– Завдання нашої невеличкої операційної бригади – стабілізація пацієнта. До нас привозять пораненого й у найкоротші терміни потрібно надати першу медичну допомогу, стабілізувати людину. Потім пацієнта транспортують до військового шпиталю. Загалом день на день не приходиться. Можемо добу провести у бойовій готовності та нікого не привезуть, буває за день по 20 поранених надходить із різними ступенями важкості.
– Які доводиться виконувати операції та й в яких умовах все це зазвичай відбувається?
– Випадки абсолютно різні. Може бути декомпресійна трепанація черепа, остеосинтез кісток кінцівок, тобто операції різнопланові. Наші командири та керівництво бригади сприяє аби ми надавали якомога більший спектр медичної допомоги. Якщо можливо – ми робимо все! Стосовно умов, то, звісно, це не операційна 9-ї лікарні. Наприклад, днями оперували у поспіхом переобладнаному бліндажі. Однак у нас міцна команда однодумців – лікар-анестезіолог, фельдшер МНС та я – лікар-хірург. Ми об’єднані основною ідеєю, розуміємо усю складність ситуації та намагаємось не підводити. Незабаром, до речі, виповниться рік, як ми утрьох працюємо разом.
– Чи швидко вдалося «перемикнутись» від щоденної праці у міській лікарні на роботу у зоні підвищеного ризику?
– Насправді надавати допомогу пораненим не так важко, як здавалося б. Тут питання більше стосується кваліфікації кожного з нас. До воєнного побуту звикаю донині (посміхається).
– Доводилося надавати допомогу російським полоненим?
– Так.
– Які емоції відчували при цьому?
– Нічого не відчуваю, адже для мене це «обмінний фонд». Чим більше ми врятуємо таких пацієнтів, тим більше зможемо повернути з полону наших бійців. Відверто кажучи, більше емоцій відчуваю, коли надаємо допомогу нашим побратимам.
– Щодо реакції ваших близьких та рідних стосовно звістки, що ви пішли добровольцем до війська?
– Відразу хочу пояснити, що потрапити до лав “АЗОВУ” було не просто і цей процес тривав майже пів року. Ще восени 2022 року я почав готувати документи та вже мав бажання долучитись до цієї справи, але все виявилось не так швидко. Наразі рідні та близькі підтримують мій вибір, при цьому, ясна річ, дуже хвилюються.
– Які гарантії безпеки маєте під час виконання планових завдань в якості військового медика?
– Основна гарантія полягає у надійності моїх побратимів, які захищають наш медичний підрозділ. Своєю чергою ми їм віддячуємо сумлінною роботою. Це взаємопов’язані речі. Скажу так. Наскільки б це не виглядало банально, але, загинути ніхто з нас не має намірів. І не хоче цього. Так, доводиться працювати під час канонади обстрілів. До цього згодом звикаєш. Вимикаєшся і виконуєш свою роботу. Намагаєшся не думати про смерть. Проте, якщо так станеться, що «прилетить», то, сподіваюсь, що все буде швидко…
– Наскільки відчувається хвилювання за рідних розуміючи усю складність теперішнього часу?
– Ось за рідних дуже хвилююсь. Повторюсь, за себе – ні.
– Як часто бачите родину зараз?
– Досить регулярно. Десь декілька днів на півтора-два місяці.
– Коли повертаєтесь до рідного міста відчуваєте себе у відносній безпеці, чи все одно знаходитесь у постійній «бойовій» готовності?
– Тут все зовсім інакше, ніж десь ближче до лінії фронту. Для мене загалом тут немає війни. Я її не відчуваю зовсім. Інший світ, так би мовити. Єдине, тут мене чомусь дуже напружують сигнали повітряної тривоги. Вперше, коли приїхав у короткострокову відпустку і почув «тривогу», навіть у холодний піт кинуло. Але потім і до цього також, мабуть дещо звикаєш. Якщо трохи вдаватись до своєрідної лірики – можу сказати, що багато хто і донині не цінує, все те що має…
– У мирний час ви активно займались спортом. Зараз встигаєте хоча б «зарядку» робити?
– Так. Кожного дня намагаюсь тримати себе у тонусі. Це дисциплінує передусім. Пасивність та фізична бездіяльність пригнічує. Банальні відтискання від підлоги, коли є поперечка – підтягування. Коли буває нагода – потроху бігаю. Інакше досить важко впоратись із психологічним тиском й емоційним навантаженням.
– Що вам зараз допомагає триматись у «рівновазі»? Чи є загалом час на відпочинок?
– Та взяти хоча б сьогоднішній день – це і є ментальний відпочинок. Ось щойно був у колег у відділенні. Побачився із друзями, випив «каву-фільтр» (сміється). Такі дрібнички для когось, а для мене це зараз маленька частинка свята. Не забуваю про свої довоєнні захоплення. Намагаюсь багато читати. До слова, щойно дочитав «Нотатки судмедексперта» Ричарда Шеперда. А ще дуже вдячний своєму згуртованому колективові. Ми на одній хвилі, як то кажуть. Це також дуже допомагає не «вигоріти».
– Як ви змінились з того часу, коли вдягнули військову форму?
– Мені важко давати самому собі оцінку. Скоріш за все, це повинні робити оточуючі. Проте, на мій погляд, став набагато чеснішим. До себе. До усього, що навколо відбувається. Змінилися моральні цінності. Пріоритети. Став дещо простішим стосовно життя. Наприклад, зараз є розуміння, що людина багато у чому зациклюється на абсолютно зайвих речах, не помічаючи головного – самого життя.
– Про що мріє Дмитро Шматко?
– Я абсолютно не військова людина і все це що зараз відбувається – мені максимально не подобається. Але це виклик для мене. І хочу цей термін часу подолати із високо піднятою головою. Можливо це звучить дещо пафосно, але насправді так і є. Мрія одна – аби ця клята війна закінчилась і скоріше повернутись до мирного життя. А нашим ворогам нагадаю вислів з Біблії – «Хто взяв меч – від меча й загине!». Отже, боротьба триває…

Досьє:

Дмитро Андрійович Шматко народився 1 квітня 1987 року. Закінчив Запорізький державний медичний університет у 2010 році за спеціальністю «Ортопедія та травматологія». З 2011 року працював у КНП «Міська лікарня №9» ЗМР. За термін роботи у клініці провів понад 1500 операцій. У травні 2023 року добровольцем пішов до лав віськового формування «АЗОВ». Зараз проходить службу у 12-й бригаді спеціального призначення «АЗОВ» (старший ординатор приймально-сортувального відділення). Військове звання: молодший лейтенант. У серпні 2023 року відзначений почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України (прим.авт.: на той час В.Ф.Залужний) «Золотий хрест». Одружений, виховує доньку.

* Використані фото з особистого архіву Д.Шматка