Ми всі пам’ятаємо той ранок. Ранок, коли звичайне життя обірвалося.
Коли страх був не десь поруч – а всередині, у кожному подиху.

Відтоді кожна повітряна тривога стискає серце. Бо ми боїмося. За дітей. За батьків. За тих, кого любимо.

Ми щодня чуємо звук шахедів. Чуємо вибухи.
Живемо між «прильотами» й надією.

Але ми залишаємося. У своєму місті, країні. У своїй лікарні.
Поруч із людьми.

Ми – лікарі, медсестри, працівники лікарні –
продовжуємо лікувати, рятувати, підтримувати.
Не зважаючи ні на що.

Схиляємо голови перед тими, хто віддав життя за Україну.
Пам’ятаємо кожного.

І тримаємось. Разом.
Ми вистоїмо!