Сьогодні ми розпочинаємо вас знайомити із працівниками КНП «Міська лікарня №9» ЗМР. У рубриці «Знати наших» дізнаємося про лікарів, медичних сестер, представників адміністративного корпусу не лише з огляду професійних навичок, а й завдяки досить простим питанням стосовно повсякденного життя. Сподіваємось, вам буде цікаво. Отже, не жалкуйте своїх «вподобайок» та обов’язково підписуйтесь на наші сторінки у соціальних мережах й слідкуйте за нашими дописами на офіційному сайті лікарні.

Почесне право презентувати рубрику дісталось головній медичній сестрі КНП «Міська лікарня №9» ЗМР – Людмилі Дмитрівні Присяжнюк. Звісно, це не випадково. По-перше, під орудою цієї визнаної спеціалістки «сестринської» справи зараз перебуває найбільша кількість підлеглих у нашому медзакладі, а, по-друге, цей матеріал ми приурочили до прийдешнього професійного свята медичних сестер, котре відзначатиметься 12 травня. Приготуйтесь буде багато букв і розпочинаємо…

– Людмило Дмитрівно, 42 роки у професії – це надсолідний термін для будь якої справи. Але спочатку хочеться дізнатись, як взагалі з’явилась думка пов’язати своє життя із медициною?
– Дивіться, ці наміри у мене вперше почали проявлятись ще у дитинстві, а саме у семирічному віці. Наша сусідка працювала медсестрою у поліклініці і мені дуже подобався її зовнішній вигляд. Передусім – білий халат, «ковпачок» з червоним хрестиком і охайність. Але, вже тепер розумію, що вже тоді мені насправді кортіло полікувати свої іграшки, проявити турботу та надавати якусь допомогу. Робила їм «йодові сітки», компреси, лікувала горло. Тоді я ще не знала як це правильно робити, але все одно намагалась (посміхається). А ось у шостому класі чітко почала розуміти, що у майбутньому стану медсестрою. Причому не лікарем, а медичною сестрою. Навіть не вчителькою, як моя мама, а медсестрою. Свідомо моя мрія сформувалась у восьмому класі, проте поступила до медичного училища лише після закінчення десятого класу. Дуже хотілось відсвяткувати «випускний».
– Коли готувався до інтерв’ю, з подивом дізнався, що ви закінчили медичне училище у Бухарі…
– Так, все вірно, я народилась у Середній Азії, Узбекистан, у місті Бухара. Це моя Батьківщина, адже там народилась та зростала. Вступила до училища у 1978 році й за два роки його закінчила.
– Як опинились у Запоріжжі?
– Мій колишній чоловік – військовослужбовець. Зрозуміло, що його професія передбачала «переїзди». До Запоріжжя у нас ще було три «зупинки» – Ташкент, Душанбе та Донецьк. Сюди ми переїхали у серпні 1995 року, а вже у жовтні влаштувалась у запорізьку КУ «ЗГМКБ №9». Слід додати, що з 1980 року, після випуску з медичного училища, завжди працювала за спеціальністю.
– Не жалкуєте, що доля розпорядилась таким чином?
– У жодному випадку – ні. Після Донецька я ще тривалий час звикала до нового місця проживання, але серцем відчувала, що Запоріжжя це моє близьке та рідне місто. Навіть зараз коли над цим замислююсь, то здається, що завжди тут жила. На цей випадок у мене є улюблений вислів: «Долю не обійдеш та не об’їдеш, своє місце тебе самого знайде». Ось, моє місто мене тут і знайшло (посміхається).
– Ось цікаво, а чи пам’ятаєте свій перший робочий день у лікарні? Яким він був для вас, тоді ще 19-річної дівчини?
– Таке важко забути. Це було у Бухарі. Після випуску з медичного училища влітку працевлаштувалась у 9-ту міську лікарню у відділення загальної хірургії. Так, саме «9-ту». Буває ж такий збіг. Це було велике відділення – на 70 ліжок. Я дико хвилювалась тоді. Переживала не з приводу того, що не впораюся. До цього мала досвід повноцінної роботи – під час навчання встигала «підпрацьовувати» санітаркою у реанімації обласної лікарні. Причому з двох років навчання, це було десь півтора роки точно. Тобто на роботу у відділення загальної хірургії я пришла, як кажуть, не «стерильної дівчинкою» без досвіду, а підготовленим працівником. Хвилювалась тільки-но через те, як мене зустріне колектив. Мені тоді дуже пощастило. Він мене радо прийняв. Так і закрутилося.
– Чому навчили роки роботи медичною сестрою?
– Дисципліні, відповідальності, порядності. Але, головне, навчилася розбиратись у людях. Розуміти їх потреби. Розуміти пацієнтів та ставитись до них із теплотою. Без цього у нашій професії немає чого робити.
– Скільки вам було років коли вперше довелося познайомитись із відповідальною роботою старшої медичної сестри? Важко було пристосовуватись до нового статусу у колективі?
– Мені було 27 років. Заступниця головного лікаря призначила старшою операційної медичною сестрою гінекологічного відділення. Щодо нового статусу, то скажу, що у мене вже був дорогоцінний досвід роботи, а у будь якій справі – досвід це головне. У мене своєрідний девіз по життю: «Не йти вперед – означає рухатись назад». Тоді для мене це був безумовний прогрес у професійному сенсі і я дуже вдячна тодішньому керівництву за можливість розвивати свої комунікаційні навички.
– Після майже чверті століття у професії ви стали головною медичною сестрою запорізької міської лікарні №9. Як отримали пропозицію очолити «сестринський цех» пам’ятаєте? Чи вагались тоді стосовно прийняття рішення?
– На той момент це була досить очікувана пропозиція. До цього мене частенько залучали до виконання обов’язків головної медичної сестри під час лікарняних або відпусток Людмили Полікарпівни Заворацької. Хоча, «заміщати» це одна справа, а мати офіційний статус – зовсім інша. Відповідальність колосальна. У нас велика лікарня, багаточисельний колектив співробітників. Звісно, побоювання були. Я ж відповідальна людина. Втім, дуже вдячна моїм колегам, передусім, старшим медсестрам, які тоді сказали: «Людочко, не хвилюйся, ми поруч та завжди допоможемо. Ти обов’язково впораєшся!». Так і сталося. Я дуже вдячна їм за це!
– Наразі у вашому підпорядкуванні майже 700 працівників. При цьому ви повинні знати кожну із ваших підлеглих із усіма їхніми сильними та слабкими якостями. Це емоційна робота?
– Зараз у лікарні 419 середніх медичних спеціалістів та 278 молодших медичних сестер – санітарки, буфетниці та сестри-господарки. Всі люди різні. Можу впевнено сказати, що знаю практично кожну людину. Крім посадових обов’язків «головної», ще потрібно бути і психологинею, і «матусею». На цей випадок у мене є також сформована життєва позиція – «Ніколи не ображай підлеглих, вмій їх почути». Але це не означає, якщо працівник десь не впорався із своїми завданнями, йому не доведеться за це відповідати. Ні, так не буває. Доведеться. Проте, я ніколи не самостверджувалась за рахунок підлеглих. Це не моє. Можливо це і зумовлює загальне ставлення колективу до мене. Мої підлеглі знають, що я завжди допоможу та спробую з розумінням поставитись до кожного. Для мене, як керівника, це дуже важливо – повага, та, головне, довіра підлеглих.
– Розкажіть, як проходить ваш звичайний робочий день…
– Бурхливо (сміється). Але, кажу відверто, я отримую задоволення від роботи. Мені насправді пощастило, що я ніколи не вмовляла себе йти на роботу. Щоденно чимало зустрічей, купа питань…Телефон постійно доводиться підзаряджати (посміхається).
– Які риси характеру передусім цінуєте у своїх підлеглих?
– Дисциплінованість, відповідальність, порядність. Вміння у будь-який момент підстрахувати колег. Не важливо це кінець робочої зміни, обідня перерва, нічна зміна. Будь що може трапитись, це ж лікарня. Безперечно, без професіоналізму тут також ніяк.
– Звідки берете сили на відновлення після повернення додому, адже хатні справи, я так розумію, ніхто не відміняв?
– Коли ти працюєш із задоволенням, то і сили після робочого дня залишаються. Тому із цим питання все гаразд.
– Чи вистачає у вашому житті часу аби присвятити хоча б кілька годин для себе?
– Авжеж. У мене є правило – кожного вечора умовно планую свій наступний день. Це допомагає тримати все під контролем. Причому щоденник не веду (сміється). А коли все, або майже все, передбачено, то і для себе час обов’язково знайдеться.
– Людмило Дмитрівно, хочеться дізнатись, що для вас відпочинок для душі? Можливо маєте якесь цікаве захоплення?
– Відпочинком для душі є моя родина. У мене двоє дорослих дітей та три онучки. Раніше було захоплення. В’язання. Зараз трохи жалкую, що не маю на це часу, але життя змінилось. Тепер намагаюсь бути більше разом із родиною та активно відпочивати. Втім, війна внесла свої корективи, адже раніше ми завжди знаходили час вибратись на природу, поспілкуватись досхочу. Частенько виїжджали до сусіднього Дніпра. Причому на декілька днів. Отже, завжди намагаємось не сумувати та змінювати «картинку». Такий ритм дозволяє відчувати позитивні емоції. По життю я загалом дуже активна людина. Мабуть ще з дитинства так повелося, колись займалась багатьма видами спорту. Це була і легка атлетика – бігала дистанції з перешкодами, також була «коронка» – стометрівку долала за 10 секунд. Займалася баскетболом. Навіть був такий період, коли захоплювалась мотоспортом. Крім того встигала відвідувати музичну школу, котру закінчила на «відмінно». Грала на акордеоні. Але це вже зовсім інша історія (сміється).
– Робота у лікарні вимагає максимальної відповідальності та концентрації. Колектив не підводить?
– Ситуації бувають різні. Не слід забувати, де ми працюємо, і у лікарні із позитивними емоціями не завжди все буває райдужно. Але всі наші співробітники, зокрема медичні сестри – справжні трудівниці. У кожному відділенні є старші медсестри. Я їх ще ласкаво називаю – «матусі». На них все тримається. Так ось, одним із завдань старших медичних сестер є при будь-якій нагоді створювати всі необхідні умови для максимально комфортного процесу одужання пацієнтів при наданні кваліфікованої допомоги лікарями. Щодо мікроклімату, то він у нас однозначно позитивний.
– Напередодні професійного свята – «Міжнародного дня медичної сестри», що можете побажати молодим дівчатам, які лише розпочинають свій шлях у цій професії?
– З першого дня ти повинен розуміти, що це повинно бути справжнім покликанням. Інакше тобі буде не просто важко. Тобі буде нестерпно важко кожну хвилину. Давайте спробуємо розібратись, ким є медична сестра? Медична сестра – це вірний помічник для кожного лікаря. В операційній, перев’язувальній, стаціонарі, поліклініці. І це – визнаний факт. Медична сестра це – опора лікаря. Також слід усвідомлювати, що у медицині не повинно бути недомовок. Слід налаштовуватись на важку працю. Відповідальну та максимально дисципліновану роботу, котру ти повинен виконувати із добрим серцем. Ось тоді життя буде тобі віддячувати. І ще запам’ятайте: у нашій справі не повинно бути випадкових людей. Це – аксіома.
– Наостанок хочеться дізнатись: про що мріє Людмила Дмитрівна Присяжнюк?
– На сьогодні мрія лише одна – перемога і край цій клятій війні. Всі інші мрії неодмінно здійснимо у мирний час.

Досьє
Людмила Дмитрівна Присяжнюк
Народилась 29 травня 1961 року у місті Бухара (Узбекистан)
Освіта: закінчила Бухарське медичне училище імені “Абу-Алі-Ібн-Сіна” у 1980 році за спеціальністю «медична сестра»
Кваліфікаційна категорія: вища за фахом – сестринська справа (операційна)
З 1995 року працювала у запорізькій КУ “ЗГМКБ №9” на посаді «Старша операційна медсестра» проктологічного відділення
У 2000 році була переведена на посаду «Старша операційна медсестра» до ОПБ-І загальної хірургії
2002 рік – працювала у КУ МСЧ «Запоріжсталь і Дніпроспецсталь» на посаді «Старша медична сестра» хірургічного відділення
У 2007 році повернулася до роботи у КУ “ЗГМКБ №9” на посаду старшої медичної сестри проктологічного відділення
Головна медична сестра КНП «Міська лікарня №9» ЗМР з 2009 року
Стаж роботи: 42 роки
Не одружена, має двох дітей та трьох онучок.