Переконанні, що героєві нашої традиційної рубрики із задоволенням потисне руку багато хто із запоріжців. За якісну роботу та максимально доброзичливе ставлення до пацієнта. Отже, сьогоднішній «респондент» – завідувач одного з найкращих відділень нашої лікарні, доцент й кандидат медичних наук, розповість про свій шлях у професії, життєві вподобання, а також за рахунок чого вдається тримати високий авторитет проктологічного відділення КНП «Міська лікарня №9» ЗМР.

– Незабаром виповниться чверть століття як ви у професії. Чи пам’ятаєте як вперше переступили поріг 9-ї міської лікарні?

– У 2000 році, після закінчення навчання у Запорізькому державному медичному університеті, отримав «розподіл» у 9-ту міську лікарню й у серпні того ж року розпочав навчання в інтернатурі на кафедрі хірургії І Запорізького інституту удосконалення лікарів. Відверто зізнаюсь, були присутні страх і деяка невпевненість після переходу від студентської лави до роботи. Хоч я й підпрацьовував у лікарні під час навчання в університеті, але новий етап – входження у доросле життя все одно був непростим. Втім, завдяки колективу й співробітникам, котрими наша лікарня відрізнялась й відрізняється, у хорошому сенсі, серед інших, всі сумніви та вагання швидко вдалося звести нанівець. Свою роботу і навчання спеціальності я розпочав у другому хірургічному відділенні, або «гастрохірургії».

– Відділення, котре ви зараз очолюєте, цілком заслужено наводять у приклад в якості максимально злагодженої й працьовитої команди. За рахунок чого вдалося згуртувати підлеглих?

– Не помилюся коли скажу, що це заслуга усього нашого колективу. Однак, спочатку пропоную трохи заглибитись в історію. Відділення проктології у лікарні функціонує з 1982 року. Лікарі відділення проходили навчання у найкращих вітчизняних центрах з проктології. Це дозволило сформувати потужну хірургічну команду і згодом стати провідним проктологічним відділенням нашого регіону.
Зараз у своїй роботі нам вдалося зберегти «спадкоємність» у колективі лікарів та середнього медичного персоналу, тому наше відділення продовжує залишатися провідним у регіоні. Причому ті високі стандарти якості, котрі тут завжди культивувались, нам вдалося не лише підтримувати, а й стабільно покращувати. Наша мета завжди залишалась неодмінною – високо тримати «планку» майстерності, з впровадженням у роботу сучасних методик лікування!

– Коли берете людину на роботу на що передусім звертаєте увагу? Про що домовляєтесь, так би мовити, «на березі»?

– Крім професійних здібностей, завжди звертаю увагу на людські якості. Я очолив відділення у 2012 році, коли тут вже давно сформувався колектив, склалися трудові відносини. Мене дуже прийняли з повагою. Звичаї передусім тут стосувались головних аспектів – взаєморозуміння, взаємоповаги, а також взаємозамінності. Мені залишалося продовжувати та укріплювати ці традиції…
Стосовно «на березі»… Проговорюється питання дисципліни. Проктологія, це насамперед хірургічне відділення, і воно повинно працювати у чіткій дисципліні та субординації. Злагоджена робота буде лише в одному випадку – коли всі співробітники сумлінно та якісно виконують свої обов’язки. Тому без дисципліни тут ніяк не обійтися.

– Микола Дмитрович, як загалом «проктологія» з’явилась у вашому житті? Чому обрали таку спеціалізацію?

– На той час, у лікарні було три відділення хірургічного профілю – загальна хірургія, гастрохірургія та проктологія, які були базами кафедри хірургії й проктології медичної академії післядипломної освіти. Любові з першого погляду у тодішнього інтерна з якимось окремим напрямком не склалося (посміхається). Поетапно працював і проходив навчання у кожному з них. Потім було навчання у клінічній ординатурі, і готуючись до вступу в аспірантуру, ми з моїм науковим керівником обрали тему дисертації з проктологічним напрямком. Відтоді більше почав працювати у відділенні проктології. Після закінчення аспірантури у 2007 році, отримав посаду куратора проктологічного відділення. З того часу професійні пріоритети вже сформувались у проктологічному напрямку. Згодом головний лікар запропонував очолити відділення, я без жодних сумнівів прийняв цю пропозицію.

– Свою першу операцію пам’ятаєте?

– Звичайно! Це була хірургічна операція. Чергування. Старші товариші давали-допомагали. Емоцій було тоді д-у-у-уже багато! Навіть зараз пригадую – ух…Втім, слід трохи пояснити людям як все відбувається. Перед тим як самостійно виконувати якусь операцію ти певний час до неї готуєшся. Спочатку виконуєш певні етапи, з котрих потім «збирається» процес. Крок за кроком. Тривалий час. Так ось, коли я вперше дійшов до самостійної роботи й вийшов з операційної, відверто кажучи відчув своєрідну ейфорію. Цей був певний відсоток гордості за себе, а також відчутна радість. Багатий спектр різнобарвних емоцій! Це, коли вперше збувається твоя хірургічна мета! Тобто, нарешті ти отримав те, заради чого так довго навчався. Хірург повинен оперувати. «Асистенство», «лікування пацієнтів» – це все дуже важливо, але вінцем роботи – є проведення операцій. Тому емоції навіть зараз, після багатьох років, коли згадую, досить зворушливі…

– За роки роботи у медицині ви захистили кандидатську дисертацію й отримали вчене звання доцента? Багато кому з лікарів такий шлях не завжди є цікавим…

– З 2004 по 2007 роки я проходив навчання в аспірантурі, результатом якого стало написання та успішний захист дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата медичних наук. Після цього отримав посаду асистента кафедри хірургії і проктології, став поєднувати педагогічну та наукову роботу з практичною. Це був період занять з лікарями-курсантами в їх післядипломній підготовці. Читання лекцій, робота на практичних та семінарських заняттях. Проведення майстер-класів. Все це потребувало не абияких передових наукових знань, педагогічних навичок, вмінням заволодіти увагою слухачів та доступно передати їм нову інформацію. Крім того, це постійна участь в науково-практичних конференціях, часто зі своїми доповідями та презентаціями. Підтримання звʼязку та обмін досвідом і знаннями з вітчизняними та закордонними колегами. Написання статей, патентів на винаходи, методичних рекомендацій та посібників. Все це допомагало постійно розвиватися та рухатися уперед. На мою думку, лікар не може працювати на багажі знань 20-30 річної давнини. Практика завжди крокує поруч з наукою. Сучасному лікарю необхідно постійно навчатися та отримувати актуальні знання в лікуванні того чи іншого захворювання.

– Складається таке враження, що ви увесь час на роботі. Вам можна зателефонувати у вихідний, або пізно увечері. Це особливості професії, або відповідальність керівника?

– Мабуть, слід враховувати ці обидва моменти. Хвороба не знає свят або вихідних. Нерідко люди починають відчувати себе погано увечері та попри календарний день. Я вже звик що пацієнти можуть зателефонувати у будь-який момент. Звик, що необхідно відповісти. Звик, що слід надати пораду або скорегую подальші дії. Це професійна звичка й відповідальність. Це наша робота.

– Багато раз чув у клініці, що для практикуючого лікаря-хірурга легше витримати тривалий операційний день замість того аби відпрацювати під час звичайного консультативного прийому пацієнтів? Це справді так?

– Більшою мірою це насправді так. Коли ти спілкуєшся з великою кількістю пацієнтів витрачається дуже багато емоційного «ресурсу». Бувають випадки коли пацієнт начитався інтернет-публікацій, та, на його погляд підготувався і став багато у чому розбиратися. І тоді консультація перетворюється у своєрідну «опоненцію», та навіть виникає спір лікаря з пацієнтом. А якщо таких пацієнтів до десятка, або більше? Це насправді виснажує.
На «прийомі» кожного пацієнта необхідно уважно вислухати, почути його скарги та провести проктологічний огляд. Після цього поставити діагноз та обрати найбільш ефективне лікування. Висновок – з колегами згоден, я краще в операційній відпрацюю «зміну» (сміється).

– Доводилось бачити як відбувається ваш звичайний операційний «марафон», чи можете пригадати, скільки пацієнтів було найбільше прооперовано вами за робочий день?

– Скажу чесно, ніколи не задавався ідеєю встановити якийсь рекорд у цьому сенсі. Можливо це було понад десяти за один день. Так, пам’ятаю ті дні. Пригадується фізична втома, яка тоді колосально відчувалась. Але переважало моральне задоволення від виконаної роботи. Обов’язково хочеться зазначити, що виконання такого об’єму операції – це заслуга всієї хірургічної бригади. Адже хірургія це насамперед, колективна робота. В операційній ми працюємо разом з операційними сестрами та молодшими медичними сестрами, з лікарями-анестезіологами та анестезистками. І лише завдяки злагодженим діям усіх без винятку учасників процесу можливе виконання подібної кількості операції.

– Який найбільш нетривіальний подарунок вам робили пацієнти? Чи у цьому сенсі все завжди банально?

– Насправді навіть важко щось особливе пригадати. Проте, подарунки загалом втрачають вагу без слів, котрі промовляє пацієнт. Повірте, немає нічого кращого для лікаря ніж щирі слова вдячності від людини, яка позбулася застарілої хвороби та стала почувати себе набагато краще. Це мотивує, надихає. Стосовно оригінальності, то тут «плюс-мінус» все стандартно. Такого, ось якогось оригінального, я навіть не згадаю (посміхається).

– Розкажіть про свою родину, захоплення…

– З дружиною ми познайомились тут у лікарні. Я вже тоді був клінічним ординатором, а вона починала інтерном. Вікторія лікарка-гінекологиня, викладає у ЗДМФУ та практикує. Як медик, вона з розумінням ставиться до усіх складностей, котрі є супутниками моєї професійної діяльності. Знає ритм моєї роботи, відповідальність, іноді до відсутності певного життєвого «таймингу». Загалом, скажу так, всі мої професійні надбання й успіхи можна сміливо розділити порівну із дружиною. Разом ми виховуємо чарівну донечку – Діану, вона ще навчається у школі. Щодо захоплень, то раніше ми багато подорожували. Зараз життя вносить свої корективи, але, сподіваємось, ми ще повернемось до мирного життя й разом з родиною зможемо відвідати багато нових місць.

– Ви емоційна людина? Якщо виникають спірні ситуації у роботі, як зазвичай реагуєте?

– Так, напевно, я емоційна людина. Сильно, або не дуже, це питання до оточення. Емоцій на роботі вистачає, адже це комунікація з чималою кількістю пацієнтів. У всіх може бути різний емоційний фон, різний настрій. Зазвичай, це люди, які себе погано почувають. Втім, намагаюсь завжди контролювати свій стан, максимально коректно ставитись до спірних ситуацій, аналізувати все що відбулося, згладжувати ситуацію.

– За час спілкування з вами помітив цікаву рису – ви ярко виражений перфекціоніст. Це набута риса, чи з дитинства намагались все робити бездоганно?

– Частково набута, частково вроджена (сміється). У нашій роботі, зокрема, роботі хірургічного відділення, слід намагатись все робити максимально відповідально і якісно, навіть ідеально. Ми до цього прагнемо. Принаймні своєю роботою, як керівник, я повинен демонструвати лідерські якості та намагаюсь задавати тон, адже йде мова про найцінніше, що є у людини – її здоров’я.

– Ваш рецепт подолання «професійного вигоряння»…

– «Професійне виснаження», це знайома річ, мабуть, всім медикам. Звісно, втомлюєшся. З роками навчився відпочивати й відновлюватись. Особисто для мене – це час з родиною та близькими людьми. Максимальна ізоляція від робочого процесу. Читання, прогулянка, візит до батьків. Втім, зараз не завжди вдається повністю розслабитись, але варто все одно робити спроби, й цінувати життя, любити близьких та рідних людей.

– Ваша улюблена книга?

– Прагну якомога більше читати професійної літератури, це спеціалізовані інтернет-видання, журнали та книжки. З художньої літератури останнім часом приділяю увагу історичним книгам, зокрема історії нашої держави.

– Що для Миколи Постоленка означає термін – «справжнє щастя»?

– Здоров’я та щастя рідних та близьких для мене людей.

– Чи є вислів, котрий Вас супроводжує протягом багатьох років? Маю на увазі, так званий життєвий девіз…

– «Вчиняй і роби по совісті», щоб увечері не було соромно дивитись у дзеркало.

– Зважаючи на непростий час, котрий нині переживає наша країна, чи залишається у вас задуми, які хотіли б реалізувати у своїй роботі?

– Ми багато зробили у нашому відділенні для покращення умов перебування пацієнтів й отримання якісної медичної допомоги. Постійно модернізуємось, закупаємо нове обладнання, ремонтуємо приміщення. Нас адміністрація лікарні чує, розуміє наші потреби й реагує на це. Бажання одне – скоріше повернути мир у наші серця й оселі, а робочі справи потім вирішимо з подвійною енергією!

– З висоти професійного досвіду, що б Ви могли побажати молодим людям, котрі мають бажання стати лікарем?

– Набратися витримки, поважати та цінувати наставників, які передають досвід! Багато працювати. Все відразу й швидко не буває. Тільки крок за кроком. Лише тоді згодом на них чекатиме успіх та визнання.

– Про що мріє Микола Постоленко?

– Це зберігати на високому рівні людські та професійні якості. Це праця на благо наших пацієнтів. Це розвиток й навчання. Це перемога та мир!

– Зовсім скоро різдвяні й новорічні свята. Подарунки вже підготували? Як плануєте відзначати, може є якась певна традиція у цьому сенсі?

– Традиція дуже родинна – вечеря з батьками. Раніше це була новорічна ніч, зараз трохи час корегуємо, зважаючи на їхній вік. Щодо подарунків, то вже заздалегідь попіклувався. Кому й що саме підготував – не буду казати, хоча б маленька святкова інтрига повинна ж існувати…

Досьє
Микола Дмитрович Постоленко народився 19 серпня 1977 року у
м. Запоріжжя.
– завідувач відділення проктології КНП «Міська лікарня №9» ЗМР, доцент, кандидат медичних наук.
– у 2000 році закінчив лікувальний факультет Запорізького державного медичного університету, спеціальність «Лікарська справа».
З 2000 по 2002 рр. проходив інтернатуру з хірургії на базі кафедри хірургії I Запорізького державного інституту удосконалення лікарів у хірургічних відділеннях 9-ї міської клінічної лікарні. Після чого продовжив навчання у клінічній ординатурі на базі кафедри хірургії та проктології ЗМАПО з 2002 по 2004 рр.
– у грудні 2004 р. вступив до аспірантури на кафедру хірургії та проктології ЗМАПО, де виконав і у 2009 році захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата медичних наук за темою «Вибір терміну і методу операції при відновленні безперервності товстої кишки».
– з 2007 року працював на посаді асистента кафедри хірургії і проктології.
– з 2012 року очолює відділення проктології КНП «Міська лікарня №9» ЗМР.
– з 2013 року прийнятий на посаду доцента кафедри хірургії та проктології, у 2014 році отримав звання доцента.
– у 2014 році атестований на вищу категорію з хірургії.
– у 2016 році атестований на вищу категорію з проктології.
– є співавтором 134 наукових робіт, двох патентів на корисну модель, один науково-методичний посібник та одну методичну рекомендацію.
– загальний стаж роботи 24 роки.
– одружений, виховує доньку.

Використані фото з особистого архіву М.Д. Постоленка